Вівторок, 18.06.2019, 01:06
Вітаю Вас Гість | RSS

КЗ "НВК "Єлисеївська ЗОШ І-ІІІст. - ДНЗ"

Шкільний музей

     Наш шкільний музей утворився в 1992 році. Ініціативний вчитель історії - Юрій Володимирович Жук та члени краєзнавчого гуртка вирішили, що єлисеївці мають знати і шанувати свою історію, тому подалися до сільських старожилів за експонатами та розповідями про минуле Єлисеївки. Вони обійшли все село, кожен будинок, збираючи експонати для музею і пояснювали, що це робиться з метою створення краєзнавчого музею Коли матеріалу було зібрано вдосталь, на допомогу Юрію Володимировичу та гуртківцям прийшов вчитель малювання - Валентин Зиновійович Рябко, якому і належить художнє оформлення музею.

     Завдяки зусиллям ініціаторів ми маємо шкільний краєзнавчий музей, який відносить нас в далеке минуле та розповідає про історію села Єлисеївки. Про те, як жили, працювали та відпочивали наші земляки.

     Село Єлисеївка було засноване в 1861 році, саме після ліквідації кріпосною права на місці ногайського аулу Шекли (або Чіклі, як часто говорять у нашому селі). Заселення почалось переселенцями з Харківської Полтавської та Курської губерній, а також вихідцями з сіл Салтичія та Попівка. Переселенці з Харківської губернії поселялись окремо і назвали свою вулицю - Харківська (нині це вулиця 40 років Перемоги). Переселені з Полтавської губернії поселились окремо і свою вулицю назвали - Полтавська (нині це вулиця Мічуріна). Переселенці з Курської губернії поселились окремо і так, як це росіяни, і розмовляли російською мовою, то їхню вулицю назвали - Руська (нині це вулиця Піщана). Старі люди і на сьогодні називають ці вулиці по-старому, не дивлячись на те, що вони перейменовані близько 30 років тому.

     На жаль, точної інформації про назву села ми не маємо. Але за словами старожилів села існує така версія. Прожили люди декілька років, а назви села не було. Тоді зібрались вони на сходку і стали «думать і гадать, яку ж назву селу дать». Кожен кричав щось своє, вже й бійка назрівала, та потім хтось запропонував назвати в честь найстарішого переселенця. Всі згодились. Ним виявився дід Єлисей з Полтавщини. Так з тих пір наше село і називається Єлисеївкою.

     В центрі села прихожанами було збудовано кам'яний молитвений дім, який був освячений 8 квітня 1864 року в ім'я святого пророка Іллі, а вже пізніше,   коли   було   збудовано   церкву,   в   цьому   будинку   почав   жити священик. За архівними даними, які взяті з архіву міста Сімферополя в 1887 році в нашому селі проживало 2 148 чоловік. На початку XXстоліття в нашому селі на кошти прихожан було споруджено красуню - церкву святого Іллі, яка зображена на центральному панно нашого музею. Це не видумка художника, не його фантазія, а вона змальована з фотографії оригіналу.

     На панно зображена   наша   церква,   пам'ятник   російському   царю   Олександру ІІ, будинок священика (в минулому молитвений дім). У цей час в селі вже проживало 3 565 чоловік (нині ж близько 800).

     Та з приходом більшовиків до влади і пам'ятник, і церкву радянська влада зруйнувала. Вже в другій половині- 1940-х років церкву було повністю знищено, іконостас - спалено, тож бачити їх ми можемо лише на фото, яке знаходиться в музеї.

     Цікава історія фотографії оригіналу, яка належала жителю села, художнику - Петру Трифоновичу Никоненко. Під час бомбардування села в жовтні 1943 року сім'я Никоненків, боячись підпалу хати, винесла майно до саду, де і розірвався снаряд, осколки якого пошкодили фотографію. Нині це фото, якому вже більше ста років, знаходиться на почесному місці в музеї та є його цінним експонатом. Є в музеї й інші картини, створені художником.

     Всі ці дані про село ми знаємо з розповідей єлисеївських старожилів та Державного архіву міста Сімферополя станом на 1887 рік.

     У нашому музеї є єлисеївська хата - світлиця кінця XIX- початку XX століть. В ті часи більшість українських хат були маленькими, всього з однією - двома кімнатами. Хата було чисто вибілена та обгороджена тином. Стріха була солом'яною чи очеретяною. Зверху на ній розташовувалось лелече гніздо. Навколо будинку завжди був садок, який, розцвітаючи навесні, розсіював свої чудові запахи.

          

     Почесне місце в музеї займає світлиця. Посеред світлиці стоїть стіл, біля столу - лава. В кутку кімнати скриня, в якій знаходився одяг і речі членів сім'ї. Поряд - дитяча колиска, яку господар майстрував сам. Також в кожній хаті було місце для образів. Тут люди молилися. Світлицю прикрашали різними картинами, які малювали місцеві майстри чи купували на базарах. Образи, вікна та картини прикрашали українськими вишитими рушниками, які вишивали  господині. Найголовніша деталь у хаті - це піч. Вона оздоблена витинанками. Піч не тільки годувала всю сім'ю, а й збирала її навколо себе. Поряд з нею знаходяться кочерга, рогач, за допомогою яких господиня діставала хліб та їжу з печі. Також на печі-лежанці бавилась і спала дітвора. Таку піч можна назвати "родинним вогнищем". Ось і всі "меблі", які стояли в хаті.

          

        Всі ці експонати100 - 150 років назад належали єлисеївцям, ними працювали та користувалися в побуті.

     Також у нашому музеї можна побачити багато знарядь праці, побутових речей, які були дуже необхідні в повсякденному бутті жителів нашого села. Ось дерев'яна лопата, якою перекидали зерно, баштармак ( дерев'яні вила), якими збирали солому та сіно, ціп, за допомогою якого молотили, вибивали зерно із снопів. За допомогою праника українські жінки прали білизну, вибиваючи її на річці. Так, як праски тоді ще не було, прасували речі дерев'яним рубелем. Пізніше з'явились залізні праски різних видів, які також є в нашому музеї. Є в музеї дерев'яні ночви, в яких прали га замішували тісто, жорни, зняті з єлисеївського млина, гребні для розчісування вовни, декілька видів прялок та безліч інших речей, які були необхідні для вжитку нашим землякам.

     

     Для учнів нашої школи постійно проводяться екскурсії, часто проводяться уроки в музеї. Учням нашої школи це дуже подобається. Ці екскурсії не проходять дарма. Вони не тільки збагачують наші знання з історії рідного краю, а ще й сприяють тому, що ряд учнів постійно приносять у музей експонати, які знаходять їм їхні дідусі та бабусі.

     Також в гості та на екскурсію до музею приїздили багато разів учні з м. Приморська, з сіл Інзівка, Борисівка, Партизани та інші. А вчитель історії Партизанської школи, давній студентський товариш  Юрія Володимировича Жука, не тільки постійно привозить своїх учнів, а подарував ряд експонатів нашому музею. Це ступа, дерев’яна лопата, деякий одяг.

     Всі експонати викликають великий інтерес у наших учнів. Зараз музеєм завідує вчитель української мови та літератури Рябко Тамара Миколаївна.

     Під час екскурсій ми не тільки пізнаємо історію села, експонатів, а ще маємо можливість деякі з них взяти в руки, і відчути голос історії.

     Всі стіни музею  в картинах, які прикрашали житла наших земляків. Вони  були придбані на єлисеївських ярмарках у невідомих художників, а деякі картини належать пензлю єлисеївського художника Петра Никоненка. Всі вони увінчані рушниками, кожна єлисеївська дівчина самостійно могла зробити рушник, вишити його.

     Є в музеї і куточок, присвячений незабутній трагедії - Великій Вітчизняній війні та єлисеївцям, які боролись та загинули в ім'я Великої Перемоги. Неділя 22 червня 1941 року увійшла в історію як вогняна дата початку найстрашнішої війни.

     У роки війни наше село внесло великий внесок для перемоги над фашистськими загарбниками. На боротьбу з ворогом піднялись єлисеївці. За кожен клаптик рідної землі, за кожну хату вони проливали свою кров. Близько 500 наших односельців пішли на фронт, 264 з них не повернулись.

     Чорною тінню фашистської навали, димом пожеж, громом вибухів звалилася війна на мирне село Єлисеївку.  Чільне місце посідає експозиція музею, яка розповідає про життя і подвиг єлисеївців в роки війни. Є тут  фотографії, особисті речі, пошукові матеріали, дослідження гуртківців, які розповідають про наших земляків, які воювали і проявили особливий героїзм у роки війни. А це зокрема:

     В боях за Мелітополь 1941 року Д.Д. Іщенко кинувся під ворожий танк з низкою гранат.

     Моряк Никитенко О.І. - учасник Руху Опору у Франції, очолював партизанський загін.

     Дейнега І.П. обороняв Ленінград, був тяжко поранений під Берліном, нагороджений 12 бойовими орденами і медалями.

     Ананченко П.Н. захищав Брестську фортецю. 19 липня 1941 року Петро Назарович був тяжко поранений. Разом із 20 бійцями він потрапляє в полон. Це були чорні дні нелюдського життя, дні мук і страждань. Полонених пригнали  в концтабір Біла  Подляска,  вишикували  в  шеренгу,  прочитали вирок.   За  те,   що  вони   боролись   проти   німецьких   військ,   через  одного розстріляли, а тих, хто залишився живим, відправили до концтабору Дахау. Неймовірні  муки, приниження довелось йому знести. Фашисти прагнули вбити у наших бійців людську гідність. Ставили під кран з холодною водою, щоб крапля за краплею пробивала череп. Деякі втрачали розум. Не було у полонених ні імені, ні прізвища. Кожному був прикріплений номер. Під номером 101551 пройшов фашистську каторгу Петро Назарович. Через два місяці, закувавши його в кайдани, відправили в табір смерті Бухенвальд. Знущання  над людською  гідністю доводили   полонених  до  страшенного схуднення. У той час Петро Назарович важив 28 кілограмів! А йому було 20 років.  У концтаборі діяла група опору.  За допомогою членів цієї групи Ананченка було відправлено у Францію.У підкладці  куртки він перевіз документи, які були необхідні антифашистам Парижу.

     Вибір упав саме на нього, бо в таборі зарекомендував себе як мужній воїн, який без страху зустріне смертельну небезпеку, з честю пройде найскладніші випробування, але не відступить, не зрадить... У Франції Петра Назаровича ховали в шахті, а потім через Посольство повернули в Радянський Союз. Це був 1945 рік. І знову солдат в строю. Спочатку  145-й запасний стрілковий, а потім 8-й гвардійський  Нижньодністровський Червонознаменнийстрілковий   полк. Пройшов з боями  від кордонів Румунії до  Вени.  Про Петра Назаровича Ананченка знято документальний фільм.

     У роки війни в нашому селі був госпіталь. Багато бійців гинуло, більшість були тяжко поранені. Ось саме поранених бійців і везли в наше село, у воєнний госпіталь. Він був великий. Багато жінок, дівчат працювало в ньому. Рятували воїнів, як могли, допомагали їм словом, їжею, одягом.

Від тяжких ран у госпіталі померли 53 бійці Радянської Армії. Всіх їх поховали в братській могилі на місцевому кладовищі. Зараз на могилі споруджено пам'ятник воїну - визволителю, а нижче, на постаменті, викарбувані їх імена.

Комусь із єлисеївців випало щастя пережити роки воєнного лихоліття, а комусь судилося спочити вічним сном, так і не побачивши мирної блакиті неба. 264 єлисеївці не прийшли з війни. В їхню честь споруджений обеліск Слави, на дошках викарбувані прізвища загиблих героїв.

     Відгриміли залпи війни. Повернулись у рідну Єлисеївку сивочолі бійці із поритими війною обличчями, груди їх вкривали бойові нагороди. Доля подарувала їм життя... Ішла мирна, квітуча післявоєнна весна. Треба було сіяти, будувати, піднімати з руїн господарство. Єлисеївці - фронтовики у праці завжди були першими.

     Баглай І.П. - голова колгоспу, голова сільської ради.

     Василенко Г.А. -енергійний, відданий роботі бригадир.

     Груба П.Ф. - голова колгоспу, а потім бригадир тракторної бригади.

     Не покладаючи рук, трудилися трактористи, комбайнери: Васильєв В.В., Груба Г.Г., Груба І. Г., Пікар І.В., ГриценкоІ.В., Бондаренко Ф.Ф. та багато інших наших односельчан.

     Завдяки їх самовідданій праці процвітало і процвітає, квітне наше село.

     Майже всі ветерани нині переступили життєву межу. Живим залишився лише один – Канівець Іван Васильович.

     Неспинно спливають роки. Все глибше йдуть в історію грізні роки Великої Вітчизняної війни. Давно відлунали канонади запеклих боїв, поросли травою окопи, над землею знову сходять мирні світанки.

     Але щороку 9 Травня ми несемо квіти ветеранам, схиляємось у пошані перед пам'ятниками спочилим солдатам, дякуючи за мирне небо, за життя, за щастя і свободу, за нашу вільну Батьківщину.

     Цього дня вкривається весняним цвітом наш скромний пам'ятник і обеліск. І це означає, що пам'ять наша жива, що подвиг загиблих не забутий. Цей день - радісний і гіркий. Радісний тому, що приніс на нашу землю мир. А гіркий, бо ціна цій радості - життя мільйонів наших співвітчизників.

Із року в рік часопис віддаляє

Своїх нащадків далі від війни.

Та травень знов і знову нагадає,

Як із життя ішли його сини.

     Спробуємо тепер повернутись до наступних експонатів нашого музею. Влітку 2004 року в нашій школі збиралися випускники 1964 року випуску.Тоді виповнилось 40 років, як вони закінчили нашу школу. З'їхались вони з усіх кінців нашої країни і навіть із-за кордону. Була дуже емоційна, цікава зустріч випускників і на пам'ять про свій випуск, вони подарували нашому музею ось ці експонати:

  • кулеметну стрічку, солдатську похідну ложку, пробиту ворожою кулею, гребінь, вишиваний рушник, якому понад сто років.
  • Книгу Пам'яті, присвячену вчителям Єлисеївської ЗОШ, які вже померли.

     

     А одна із випускниць цього ж 1964 року - Хіора Євгенія стала геологом. Вона об'їздила по роботі весь колишній Радянський Союз. Зараз Євгенія проживає у Молдові, в місті Дубосари, на Придністров'ї. На згадку вона подарувала нашому музею колекцію мінералів, зібраних по всій території СРСР. Ця частина експозиції теж завжди викликає живий інтерес у наших учнів.

     Ми по праву пишаємося нашим музеєм. І не просто цінуємо і оберігаємо музейні експонати, а й поповнюємо їх. Це наше минуле. А без минулого немає майбутнього.

Меню сайту
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Червень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 26
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0