Незабутнє випробування на виживанняНезабутнє випробування на виживання Ніколи в серці не зігріється Суворий карб тих днів І тих подій М.Бажан
Вслуховуючись у хвилюючу розповідь свого дідуся Андрія, не можу не замислитися, чому в його розповіді стільки спогадів про подоланий біль, про зупинені навали, про товаришів, які гинули в ім’я Великої Перемоги. Кожен, кого врятували, хто вийшов живим із випробувань, повинен був прийняти й відповідальність за ті дні, недожиті тими, хто загинув за нього. У нашій вдячній пам’яті – безсмертя героїв, які допомогли подолати нам лихо, зберегти народ наш і його добре ім’я. Говорячи про те, якою ціною здобуто наші сьогоднішні мир і радість, розумієш усе щойно мовлене особливо чітко. Є в житті кожного народу часи, коли нікому ніщо не прощається. І щасливий той, хто, винісши народне горе, і попрацювавши немало, і немало страждаючи в роки війни, зміг сказати собі і світу, що в найстрашнішу годину не було у нього зерна неправди за душею. Саме про таку Людину і розповів мені дідусь. Село Турчинка розкинулося в глибині мальовничої Житомирщини. У сім’ї Назара Ананченка виростало п’ятеро дітей: дві сестри і три брати. Петро був другою дитиною. Ріс швидким, хоробрим хлопчиком, закінчив сім класів місцевої школи. Потім юнак поїхав працювати в Крим. В Алушті працював на консервному заводі. У 1940 році Батьківщина призвала його в армію. Служив Петро Назарович у 44 стрілковому полку мінометником. Цей полк знаходився в Брестській фортеці. 22 червня 1941 року фашисти почали бомбити фортецю. Горіли автомашини, склади з пальним. Дні і ночі йшли кровопролитні бої. 19 липня 1941 року Петро Назарович був тяжко поранений. Разом із двадцятьма бійцями він потрапляє в полон. Це були чорні дні нелюдського життя, дні мук і страждань. Полонених пригнали в концтабір Біла Подляска, вишикували в шеренгу, прочитали вирок. За те, що вони боролись проти німецьких військ, через одного розстріляли, а тих, хто залишився живим відправили до концтабору Дахау. Неймовірні муки, приниження прийшлось йому знести. Фашисти прагнули вбити у наших бійців людську гідність. Ставили під кран з холодною водою, щоб вода крапля за краплею пробивала череп. Деякі сходили з розуму. Не було у полонених ні імені, ні прізвища. Кожному був прикріплений номер. Під номером 101551 пройшов фашистську каторгу Петро Назарович. Через два місяці, закувавши його в кандали, відправили в табір смерті Бухенвальд. Знущання над людською гідністю доводили військовополонених до страшенного схуднення. У той час Петро Назарович важив 28 кілограмів! А йому було 20 років! Без хвилювання не міг розповідати Петро Назарович про страшні тортури, заподіяні фашистами… У концтаборі діяла група опору. За допомогою членів цієї групи П.Н.Ананченко було відправлено у Францію. У підкладці куртки він перевіз документи, котрі були необхідні антифашистам Парижу. Чому саме вибір упав на нього!? Та тому, що в таборі зарекомендував себе, як мужній воїн, який без страху зустріне смертельну небезпеку, з честю пройде найскладніші випробування, але не відступить, не зрадить… У Франції Петра Назаровича ховали в шахті, а потім через посольство повернули на Україну. Це був 1945 рік. І знову солдат в строю. 145 запасний стрілковий, а потім 8-й гвардійський Нижньодністровський Червонознаменний стрілковий полк. Пройшов з боями від кордонів Румунії до Вени! 1946 рік – найщасливіший рік у житті Петра Назаровича! Повернення у рідне село, де радо зустрічала його вся велика сім’я. Серце рвалося, трепетало жити, творити. Петро Назарович брав участь у геологорозвідувальних експедиціях. Об’їздив усю Україну, Кавказ. А тим часом батьки вирішили переїхати ближче до моря і посилилися в селі Єлисеївка. 1907 року Петро Назарович приїздить в село. Так він стає нашим односельчанином. Познайомився з чудовою дівчиною Лідою Кузьменко. Вона приворожила його, такого скромного, тихого, гарною піснею, чорними бровами і густою косою. Щастя, велике людське, нарешті мав і він, прийняв дочку Валю, як рідну дитину. Ліда розуміла,як ніхто, свого чоловіка. Дивлячись у його голубі, світлі очі, вона бачила якийсь таємний смуток. Це була міцна печатка отих страшних поневірянь, страждань, приниження у таборах смерті. Петро Назарович мріяв мати своїх дітей, але нелюд-фашист зробив свою справу: у в’язнів таборів смерті вбивали дітородні начала. І Ліда допомагала йому як могла, піснею, теплим, ніжним словом. У мирі і злагоді жила сім’я Ананченків. Петро Назарович будував будинки, ферми і дуже рідно розповідав про страшне пережите. Важко було викликати його на розмову. Коли починав говорити, то сльози, гарячі, пекучі, текли по впалих щоках. Як дорогоцінну реліквію показував П.Н.Ананченко грамоту-подяку, підписану командуючим групою військ Червоної армії, Маршалом Радянського Союзу І.Конєвим, членом Військової Ради І. Крайнюковим, начальником штабу генерал-полковником Маланченим. Доля відвела Петру Назаровичу 74 роки життя. 31 січня 1993 року він пішов у безсмертя,залишивши по собі немеркнучі спогади. Я дивилася на дідуся, слухала його і плакала разом з ним, переживаючи і пропускаючи через себе кожне слово, кожну фразу. Ось ти яка, проста українська людино, великої волі до життя, неперевершеної мужності. |
Меню сайту
Пошук
Календар
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |